Українська поетеса Юля Барва презентувала новий вірш «Тату, коли скінчиться та війна?» — текст, який звучить як тихий, але пронизливий діалог, знайомий майже кожній українській родині.
Це не гучна поезія про фронт і не хроніка війни. Це — розмова, яка відбувається вечорами, на кухнях, у коридорах, у коротких зустрічах між від’їздами. Розмова між батьком-військовим і його донькою — про надію, страх, любов і віру, що сильніша за відстань.
В основі вірша — проста, але болюча сцена: тато повертається додому лише на кілька днів, а його донька Аня — молода студентка, світла й трохи наївна — ставить питання, яке сьогодні зависло в повітрі всієї країни: коли це закінчиться?
У відповідях — не дати, не прогнози, а обійми, напівфрази й та тиша, в якій приховано більше, ніж у будь-яких словах.
«Коли я почала писати, перед очима одразу з’явилася картинка — тато-військовий і донька. Далі рима ніби лягала сама», — зізнається Юля Барва.
Разом із поетичним текстом авторка представила візуалізацію вірша — коротке відео, що точно передає той образ, який вона бачила у своїй уяві: стриманий, чесний, без зайвого пафосу. У кадрі — вечір, розмова, погляди, між якими стоїть війна.
Образ доньки знайшовся швидко й навіть символічно: дівчину в житті також звати Аня. А от пошук військового став справжнім викликом. Багато чоловіків відмовлялися зніматися, не бажаючи показувати обличчя. Та для поетеси було принципово знайти людину, яка зможе передати атмосферу історії, не граючи, а проживаючи її.
Цей вірш — не про війну як таку.
Він — про тих, кого чекають.
Про тих, заради кого тримаються.
Про любов, яка не потребує гучних слів, але рятує.
Важливо й те, що поезія має благодійну місію. Вірш приурочений до різдвяного збору коштів для благодійного фонду «Мрію жити», який опікується дітьми з інклюзією. Таким чином слово перетворюється на дію — тиху, але необхідну.
«Тату, коли скінчиться та війна?» — це маленька історія про велику любов. Про батьків і дітей. Про віру, яка тримає навіть тоді, коли відповідей немає. І про світлу картинку майбутнього, яку кожен українець носить у собі щодня — з надією, що вона обов’язково стане реальністю.
